Добро. Та?
Ми дивні створіння. Здатні любити й ненавидіти, включатися в інших й бути байдужими до них, проявляти добро й зло поперемінно. Врешті, сама доброта теж має безліч відтінків й підводних течій.
Усе почалося із простого питання чи вірю я у людську доброту. Благо питання ставила я сама собі, тому відмахнутися коротким “так / ні” й змінити тему не вийшло. Мені довелось затриматися у спантеличенні, дискомфорті, у неприємному усвідомленні, що я, як Хома невіруючий, потребую доказів. Я сумніваюсь! Я потребую доказів, що доброта існує. Дозвольте уточнити: доброта без передумов та очікувань, бо з іншими видами благих справ усе ясно. Вони, без усяких сумнівів, є.
Ціна доброти
Для справедливості треба сказати, що десь так зо чверть століття (дозволю собі таке пафосне словосполучення, щоб підсилити драматизм зміни) я вірила в людську доброту. Щоразу їй дивувалась, але вірила.
Моя сліпа віра вперше стала прозрівати, коли я на запрошення друзів поїхала до Іспанії святкувати Новий рік. Зателефонувала звідти хресній привітати зі святом. Сказала де і з ким я, на що вона відреагувала здивуванням:
— Як це все за їхній рахунок?
— Ну отак.
— Так не буває. Завжди є ціна, яку треба заплатити. Раніше чи пізніше. Ти надто наївна.
То говорив її досвід у бізнесі, де всі одне одного “мали”, а всяка дружба ґрунтувалась на взаємній вигоді. Тому я не стала дуже перейматися й викинула той діалог із голови. Втім, згодом зʼясувалось, що хресна мала рацію. Я таки мала заплатити. Не грошима, але мала. Більше того, виявилося, що бартер тривав уже дуже давно. Я просто була того несвідома, поки не перестала давати свою частку.
У мою доброту я теж довго вірила. Вірила, що це завдяки їй я волонтерю без кінця- без краю й готова всіляко жертвувати собою, аби тільки іншим було добре. Така доброта надихнула мене працювати безоплатно бозна-де, зносити усяку токсичність (хоч як би я не уникала цього слова), та ще й красно дякувати за досвід. Так, то все мені здавалось добротою, яка чомусь принесла багато клопотів й гіркоти.
Трошки незручних питань
Такий похмурий початок цього есе не несе нічого обнадійливого, згодна. Більше того, є якимось геть невчасним, коли зараз, у стані війни, довкола розквітло стільки доброти. Скільки підтримки незнайомців, скільки донатів, скільки самопожертви, скільки побратимства й сестринства, скільки альтруїзму! Мала би я совість піднімати питання доброти!
Так-так-так… Але злий голосок у мені питає: а це все дійсно безумовно, чисто й чесно? А що, якщо хтось робить добро з відчуття вини? З сорому чи зі страху, що коли сам опиниться у біді, йому не допоможуть? А що, якщо хтось своїм добром намагається переконати себе чи інших у своїй хорошості? Не відстати від усіх? А що, якщо (ох, зараз буде взагалі капець думка) прихована вигода й очікування є у кожному акті доброти?
Мені не подобаються ці питання, бо я стаю подібна на мою розчаровану в людях хресну. Але ось два маленькі спостереження, які добре пасують до тих небезпечних питань:
в якийсь момент я зі здивуванням виявила, що усе моє волонтерство й самопожертва базувалися не на любові до людей, а на бажанні довести їм, що я хороша і заслуговую на їхнє схвалення та прийняття
ще з більшим здивуванням відкрила для себе, що найбільш альтруїстичні люди з сумом говорять про те, що їм недостатньо подякували за добро. Виходить, не виправдали очікування, що доброта має винагороджуватися
Відтінки доброти
Ми дивні створіння. Здатні любити й ненавидіти, включатися в інших й бути байдужими до них, проявляти добро й зло поперемінно. Врешті, доброта має безліч відтінків й підводних течій. Як ото:
Робити добро, про яке тебе не просили (догнати і завдати добра, чи як там кажуть)
Робити добро з відчуття власного безсилля й потреби вклинитися у чуже життя, щоб відчути свою важливість
Робити добро з відчуття вини, що комусь щось недодав і тепер треба допрацювати на іншому / інших
Робити добро з переконання, що ти погана (зла, скупа, егоїстична, недостойна чи яка там ще) людина, і про це всі дізнаються
Робити добро з симпатії до іншої людської істоти
Робити добро з відчуття, що даючи іншому ти даєш собі
Робити добро з хорошого настрою й бажання ним поділитися
Робити добро з усвідомлення, що “кожен навколо — то Бог” , як співав VovaZiLvova
Ну що тут скажеш… Моє питання чи вірю я у людську доброту мало знайти відповідь у цьому есе. Well, схоже, так і не знайшло. Бо за усіма актами доброти я все ще бачу якісь причини та передумови. Проте… ось три ситуації, які не мають ніякого логічного пояснення. Згадалось:
Як чужа сімʼя у Санжійці приймала мене як рідну та міцно обіймала, проводжаючи на маршрутку. А потім ще й вітала з Днем журналіста. І це все було просто так, від серця.
Як чоловік, який зо чверть століття (знову це драматичне словосполучення) всіляко наді мною сміявся та опускав, у кризовий момент підставив плече, поїв чаєм й говорив зі мною із великою ласкою й любовʼю. То було диво. І то було від серця.
Як у вуличного торговця розсипалося кілька ящиків лимонів, і прохожі кинулися бігти за фруктами-втікачами, збирати їм сміючись, та складати назад до ящиків. То було від серця.
Тому хай там як, а я таки вірю у людську доброту як спонтанний акт. Де нема обдумувань, нема сумнівів чи привʼязок до результату. Просто відчулося й зробилося. Є момент, є імпульс, і ти йдеш за ним без логіки:
Подарувати квітку
Сказати добре слово
Підхопити когось під руку
Пропустити у черзі вперед
Щиро спитати “як ти” і послухати
Побажати гарного дня незнайомцю
Останнє найлегше і виходить у нас дуже добре. Мені все частіше здається, що це не завчений рядок із алгоритму хорошого сервісу, а щире бажання, аби комусь було добре. Просто таке от бажання. Від серця.
* А пісню VovaZiLvova можна послухати ТУТ (зверху щось лінк не хотів причіплятися).