Сірий перехід на Почайній. Чорні пуховики. Стишені розмови. Поспіх в сторону метро. А якщо уважніше придивитися, то поспіх в нікуди. Люди з нікуди йдуть в нікуди. Я нічим не відрізняюся. Так само машинально крокую, виконуючи якісь свої «треба» в надії себе врятувати. Бо що рятує краще за сон? За цю рутину, за цю біганину, за список справ, за потребу кудись та й іти? Треба відволікатися від себе. Постійно відволікатися, щоб не зустрітися з собою.
І от в цьому сірому переході на стіні раптом надпис перламутровим зеленим:
The world is you. І сердешко.
Великий прогрес — хтось написав англійською і написав щось цікавіше, ніж «Тут був Коля». Я вбираю очима цей надпис, ніби хочу ним зцілитися від сірості почайнинського переходу та його безвиході. А потім доходить:
Цей сірий перехід — це я
Ці розбиті закрижені дороги — це я
Цей стихійний господарський ринок — це я
Ця війна — це я
Ця корупція, ця втома, ця безпросвітня вічна боротьба — це я
Ця нелюбов, ця претензія, цей опір, це вічне невдоволення — це я
Ця гра, цей цирк, цей абияк зліплений театр — це я
Привіт, мій світ. Дивись, що я створила.
І це добрячий такий витверезник після спроб звалити вину, відповідальність на когось іншого. Що от, мовляв, це обставини, я тут ні до чого. Ні, я тут дуже навіть до чого. Зараз, коли точаться розмови про те, як кепсько йдуть справи в Україні, то часто риторика наступна: які ми дурні, що залишилися і віддали себе на поталу війні замість того, щоб будувати своє життя закордоном.
«Так, війна — це вже наша матір, і ми зобов’язані їй життям», — я випалила в одній з таких розмов. І сама собі здивувалася.
«Матінка Кураж» Брехта. Наша матір. Безапеляційна, хитра, жорстока, маніпулятивна. Токсична матір, яка не відпускає своїх дітей бути щасливими.
Хтось зі мною почне сперечатися, що, мовляв, все дурня. Що ми цю війну не вибирали. Так, ми цю війну прийняли (принаймні ті, хто досі в Україні) та себе під неї (її умови та бажання) адаптували. До тієї міри, що уже сумніваємось чи існуємо ми поза межами війни. Хтось навіть боїться її закінчення. Втім, не знаю про всіх, не можу говорити про всіх. Знаю про себе, що за сім років служіння на полі війни я не знаю хто я без неї.
Але я не про те. Я про те, що ми ведемо ці бесіди про майбутнє України зі знаком питання, дивимось одне одному в погаслі очі, здригаємось від кожного шуму та біжимо по сірих тунелях далі. Кудись. Купувати ялинки. Чи хоча би вогники собі на вікно. Фарбувати нігті. Здавати кров. Вибирати подарунки до свят. Шукати рецепт різдвяного пирога. Тягнути додому велетенського юсківського гнома з вірою, що ця іграшка принесе удачу та любов. Загадувати бажання. Загадувати якісь бажання..
Так, цей сірий тунель — це я. Кожна людина, яка вирішила по ньому йти — це я. Кожна людина, яка з нього вийде — це я. І не факт, що вийде надовго. Дуже може таке статися, що через кілька метрів їй знову доведеться спускатися вниз. Може, ще глибше. Чи ковзатися і падати на роздовбаній дорозі. Прокидатися від вибуху і боятися тиші. Класти квіти на могилу загиблого друга чи рідного. Чи на свою власну. Бо з кожною такою втратою у людині щось, хтось умирає. І тих смертей було вже надто багато, щоб не захотіти жити.
«Світ — це ти», — написав філософ у сірому переході. І я нагадую собі, що я не тільки війна. Я не тільки втома і розпач. Я не тільки дитина матінки Кураж. Я щось більше. Щось написане перламутровим зеленим. З любов’ю.