Навіщо нам культура болю?

Ми несвідомо повторюємо ті самі сюжети, прив'язані до колективного поля, де інакше нібито й не можна. Чи можна?

Сучасна людина погано розуміє за що їй вхопитися, аби якось себе втримати на плаву у світі, який стрімко змінюється. І вона хапається за минуле – за «плач України». У світі, який постійно змінюється і просить нових виборів, вона вперто продовжує вибирати старе. І культура їй у цьому дуже допомагає.

ВДНГ, Київ, 2023

«90% української літератури – про те, як якийсь панич знущається над наймичкою», – згадує моя подруга свої шкільні уроки. Я не певна щодо цифри, і знання цієї цифри навряд чи додало би оптимізму, бо хай там як, а вона таки має рацію. Наша література – це історія мучеництва, страждання, неволі і так далі. Ясна річ, що культура – це продукт часу, у якому вона твориться. І всі класики української літератури документували реальність, у якій жили.

Питання: чому ці сюжети досі вважаються найбільш актуальними? Йдеться про історію, так. Її треба пам’ятати, так. Чи треба її повторювати? Ні. Думаю, що ні. Думаю, що зачароване коло пора розірвати. І вчителі, і митці мають тут далеко не останнє слово, а якраз дуже відповідальну роль – вести вперед, а не назад.

Тереза – культурна амбасадорка. Вона приваблива, виважена, а, головне – небезпечна, бо користується м’якою силою. Тією, що здається цілком невинною, проте у перспективі робить із суспільством страшні речі. Я придумала її для п’єси, яка навряд чи побачить сцену. Чому? Бо те, що каже Тереза, іде в розріз із тим, у чому ми живемо. Ну от послухайте:

Культура допомагає підсилювати біль. Вона робить це філігранно і плавно. Коли пацієнт не свідомий того, що він приймає не вітамін, а наркотик, то з ним набагато легше мати справу. Наша задача – підвищити дозу болю у ньому до тієї міри, коли він сам собі стане нестерпним. Кіно, музика, література – ми ретельно вибираємо чим годувати клієнта, щоб змінювати його свідомість. Спершу вмикаємо його орган співпереживання, далі робимо розріз глибше. Клієнт розуміє, що все це насправді про нього, і що світовий апокаліпсис стосується його теж. Наступний надріз культурного ножа – і він втрачає усяку віру.

Власне, така Тереза може жити (і живе) у будь-якій країні при будь-якому режимі. Але я розумію, що її зізнання в Україні 2023 року дуже не в тему. І ніколи не були би, бо наша культура уся наніц пронизана стражданням. Ми до нього звикли. Це той хліб щоденний, із якого складається не тільки новинне, але й культурне меню пересічного українця ще змалечку.  

---

Опущені вуса Шевченка – це «символ плачу України». Прочитала це в Андруховича та здивувалась, що ніколи раніше не звертала увагу на цю малесеньку деталь. Коли батько нації – це символ плачу України, то про який розвиток історії та культури в новому ключі (підняття тих вус, кінець кінцем) можна говорити?

Я стараюсь підійти до цього з іншого боку і питаю себе інше: а хто з великих українців міг би стати символом щастя України?

Саме словосполучення «щастя України» вже видається якимось оксюмороном. Щастя України – це що взагалі таке? Наша нація не про це. Візьми почитай історію, літературу.. Так я собі миттєво урізаю надію, але вона все ще б’є хвостом і доводиться таки в пам’яті шукати когось… І не знаходити.

Пробігають сонячні зайчики Нестайка, і мені згадується, що це була найтепліша і найбільш життєстверджуюча людина з усіх, кого доводилось читати ще в школі (причому поза шкільною програмою). Але він абсолютно не вписується у парадигму «плачу України», хоч і сам наївся болю під час німецької окупації. Проте, його книжки занадто світлі, а доля недостатньо терниста з точки зору культу страждання. Тому пам’ятник йому стоїть аж один – на Байковому кладовищі.

Я ловлю себе на думці, що щастя – це взагалі наче якийсь заборонений плід для цього народу. Тут є наелектризоване поле колективного болю, постійної боротьби крізь століття. І коли навіть київське трамвайне депо носить ім’я Тараса Григоровича, то хоч-не-хоч, а мусиш визнати: у трамваї тобі теж нема куди сховатися від пам’яті цієї землі.

Однак, щось мені підказує, що земля охочіше очищується від пам’яті, ніж людина. Себто, вона дуже добре свідома смерті, бо їй доводиться у собі носити всіх наших предків і загиблих сучасників, але вона не перестає жити, цвісти, давати плоди. А от з людиною складніше – вона погано розуміє за що їй вхопитися, аби якось себе втримати на плаву у світі, який стрімко змінюється. І хапається за минуле – за «плач України». У світі, який постійно змінюється і просить нових виборів, вона вперто продовжує вибирати старе. І культура їй у цьому дуже допомагає.

До цих моїх дуже хаотичних роздумів поділюся ілюстрацією.

Діло було влітку 2022 року, коли я, добряче виснажена війною, вирішила трохи себе підживити на театральному курсі. Програма передбачала, що ми виберемо собі поезії для роботи. Вибрали, поділилися. Втім, вибір виявився не дуже вільним, бо всі вірші про любов, надію, життя наш режисер прибрав. Мовляв, не підходять. Чому? «Бо ми занадто мало думаємо про смерть», – пояснив він. І тут мене порвало: серйозно? У воєнному Києві, без дня евакуації, ми занадто мало думаємо про смерть?

То був якийсь переломний момент, коли я зрозуміла, що з мене досить. Він показав мені мене, мою творчість і про що я думала забагато. Десь 80% (чи більше?) написаного мною – якраз про смерть. Смерть фізичну, смерть надій, смерть кохання, смерть ілюзій, смерть таку-сяку... Це наслідок мого виховання, моєї освіти, мого життєвого досвіду.  А ще, що, певно, найгірше – наслідок розуміння що інакше бути не може.

Ти живеш у колективному полі болю, яке, аби себе підтримувати, мусить тим болем постійно живитися. Тому ти, як митець, просто зобов’язана видавати на-гора ці страждання, щоб утримувати тут статус-кво. Статус розчарування, нещастя, нелюбові, ворожнечі і так далі. І ти робиш це, бо ти частина цієї історії, цієї культури. Зрештою, світової системи, яка націлена на пригноблення Сили Духу через підсилення наративу страждання й безвиході.

Моя персонажка п’єси Тереза самовдоволено продовжує своє одкровення:

Наша задача – знешкодити індивіда у гуманний спосіб. Втративши віру в себе, в людей, в майбутнє він сам вилучає себе із політичного процесу. Тоді його стає легше контролювати. Індивід все ще думає, що він самостійно щось аналізує і має право вибору. Це важлива частина нашої політики – ілюзія самостійності й незалежності. Її треба всіляко підтримувати, щоб уникнути бунту. Врешті, сама ідея бунту видається недоречною. Ми зуміли накачати їх культурним наркотиком достатньо для того, щоб вони чемно слідували нашій політиці.

Так от, що мушу сказати насамкінець: грати свою роль (хай навіть поза сценою) таким культурним амбасадорам, як моя дорога Тереза, залишилося недовго. Бунт у серцях уже відбувається, а тому наркотик перестає діяти. Люди прокидаються і відмовляються віддавати свій життєвий ресурс деструктиву. Найбільше ті, хто, власне, пережив велику біду або ходив дуже близько коло смерті, знають, що це не кінець. Це переродження. Старого в старе? Плачу в плач? Ні. Вірю, що ні. Дороги назад уже нема.

---

Більше про любов до відтворення й поширення старого болю я писала у трохи іншому контексті тут. А культуру насильства в українських традиціях (сім’ї та літературі) аналізувала тут.