Прокляття сторітелера
Історія про те, як я розлюбила історії. Майже
Дитиною я страшенно любила вигадувати і розказувати історії. Робила я це голосно, емоційно. Так, що історія моя виростала, як на дріжджах, і займала собою все більший простір. Особливо добре це вдавалося у трамваях, бо там аудиторія була забезпечена. Але я аж так жваво описувала своїх героїв та їхні пригоди, що мама просила мене заспокоїтися, бо «люди довкола». Напевно, їй було соромно, що я порушую громадський порядок. 90-ті - то явно були не часи для веселих гучних історій, розказаних маленькою дівчинкою.
З роками я поступово стишувалася, набувала форм чемної дитини, яка веде себе «нормально». Але потяг до історій нікуди не дівся. І я придумала хитрий спосіб продовжувати ними ділитися. Писати. Можна писати. Це тихенько. Це нікому не заважає. Письмо - це взагалі геніальний винахід, бо ти собі щось придумуєш, і воно живе тривалий час. Так з’явилася моя перша повість «Вогняний поїзд». Не знаю чи дійсно то була повість, але сюжет там був добряче і надовго закручений, раз я умудрилася списати ним п’ять чи шість зошитів.
Я вже не згадаю, як мене перемкнуло з режиму «розказувати свої історії» на режим «слухати чужі». Може, то була потреба дізнатися більше про людей, які мене захоплювали. Може, то була втома від моїх власних історій (яких, до речі, за відсутності вражень тоді стало замало). Тож у 14 років я пішла брати інтерв’ю у митців.
Зараз, думаючи про це, я дивуюся своїй сміливості та нахабству. Ну бо це ж треба наважитися - написати собі бейджик кульковою ручкою на кольоровому папері та почепити його на відкриття виставки фотохудожника Василя Пилип’юка. То було бойове хрещення серед моря представників ЗМІ та всякої львівської богеми. Я досі дуже вдячна тому чоловіку, що він приділив мені час і поставився із великою повагою до маленької журналістки.
Далі були актори з театру імені Марії Заньковецької, які пустили мене до себе після спектаклю на розмову, і то був чистий захват.
Далі був Кузьма Скрябін на прес-конференції, який трохи здивовано дивився на підлітка з блокнотом серед дорослих тьоть-дядь, але я відчувала себе на своєму місці. Доки…
У цій ролі ти, певно, відчуваєш себе на своєму місці доти, доки тебе не роздуває від чужих історій та досвідів до розмірів, із якими ти вже не ладна дати собі ради. Я беру в людей інтерв’ю та пишу про них пів життя. А це достатньо давно, щоб знати, що моя робота - це не тільки чистий захват дотику до іншої душі. Це величезна відповідальність. Це близькість у прискореному режимі, де ти маєш взяти максимум і завдати мінімум шкоди. А часом і перейняти тягар таємниці, який зі мною розділяють off the record.
Найгірше і найкумедніше те, що моя роль журналістки з бейджиком на кольоровому папері вийшла далеко за межі роботи. Друзі, знайомі, незнайомі люди без мого запиту і згоди бачать у мені вільні вуха і з радістю зливають туди все, що їм уже заважає дихати, чого хочеться позбутися. Часом після такої сповіді я чую щось типу «я не знаю чому я тобі це розказую». А я знаю: щоб відпустити. Щоб розв’язати вузлик і віддати його вміст жінці, яка вміє слухати.
На цю тему маю коротенький анекдот із мого життя. Сиділа я якось із моїм кавалером за вечерею. Добра сторітелерка мала би додати сюди ще якісь соковиті деталі: де сиділи, що смакувало, який був краєвид, як почувалися обоє, як місяць світив і тому подібне. Ми це упустимо. Скажу лише, що сиділи ми так години чотири. Він грав роль пацієнта у психотерапевта. Я виконувала свою типову місію слухачки, яка вміє знімати біль.
Наступного ранку він мені пише:- Юлю, дякую тобі дуже за вечір і за розмову. Я вже не раз чув, що мені потрібна жінка, з якою можна годинами говорити…
- Це дуже гарно, але ж я тільки слухала тебе.
- Так, і це ідеально.
Нещодавно, прийнявши в себе чергову дозу небажаних мені чужих одкровень, я з гіркотою подумала, що у мені вже цілий цвинтар чужих секретів. Як там Симоненко писав: «На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил»? Ось якось подібно. Те, що я дозволила зробити з себе цвинтар для чужих історій - це одна річ. Інша річ, страшніша річ - те, що там вже немає місця для могил. Тому, коли до мене поза роботою приходять знайомі з упевненістю, що мені страшенно цікаво почути і зберегти їхню історію у своєму тілі, мені хочеться зітхнути і закрити двері: «Шукайте собі інший сховок. У мені місця вже нема».
Я писала колись в книжці «БожеЯвільна», що мріяла пізнавати інші світи, няньчити чужих дітей і щось таке подібне. Дослівно вже не пам’ятаю, але зараз мені смішно з того бажання, бо воно втілилося у дуже оригінальний спосіб. Я дійсно няньчу чужих «дітей» - породжені людьми досвіди, болі, скарги, непевності, перемоги, успіхи. І коли мене десь деінде просять розказати щось, то я витягую історію когось зі своїх героїв.
Прокляття сторітелера - це коли твоє життя просочене чужими історіями, заплетене в чужі життя. Коли ти розумієш, що свого повноцінного у тебе насправді нема.
Власне, для чого я це все розказую? Може, для того, щоб нагадати собі дитину з бейджиком «журналістка», яка ВИБИРАЛА кого їй слухати і не носила той бейджик 24/7, а тільки в дуже вибраних випадках. Може, для того, щоб подякувати людині, для якої мої вже дорослі історії мають не менше значення, ніж його власні. Його манера слухати, його зосереджена увага на моєму житті нагадують мені, що я не цвинтар чужих історій. Що між могилами чужих секретів є стежечки, по яких ходить щось тільки моє.
У всякої байки має бути мораль. У цій байці моралі нема. Пройшовши кілька вигорянь від передозування чужими історіями, намагаючись вивільнити себе від них, я все частіше відмовляюся слухати. Я все більше ціную тишу. І людей, з якими можна помовчати. Бо виявляється, що істина лежить якраз у щілинах між історіями. Чи, скоріше, не лежить, а ступає навшпиньки, боячись бути спійманою необережним словом.