Як ти провів літо?
Насичено проживати - необов’язково означає пакувати себе враженнями. Можна не витискати з літа, як із апельсина, всі соки, а куштувати його спокійно і помалу
- А де мені треба вийти? Скажете, добре? - прошу водія маршрутки.
- О, то ше нескоро.. Як побачите зліва лебедів, а справа корову, то ваше село.
В школі я дуже не любила писати твори на тему «Як я провів літо». Уже не пам’ятаю толком чому. Може, тому, що в моїй дитячій уяві літо мало бути якоюсь дивовижною пригодою, фантасмагорією, про яку не нудно буде читати вчительці. А ще, по моїм тодішнім міркам, літо - це єдиний у році час абсолютної свободи. І не використати його по повній - день за днем, мить за миттю, було гріхом непоправним. Мені дійсно здавалося, що це ледь чи не обов’язок - наповнено, насичено прожити літо.
Тому, знаючи, що в школі я страшенно грішила з задачею «як я провів літо», в студентські роки взялася наздоганяти упущене. З того вийшло би багато не нудних творів. Та що там! Із того вийшла ціла книжка «БожеЯвільна», де я дуже наочно показую як воно - наче з голодного краю їсти свободу. І бути переконаним, що найвища її концентрація - якраз улітку.
Я була ще дуже маленька, щоб розуміти, що насичено проживати - необов’язково означає пакувати себе враженнями. Пропала потреба витискати з літа, як з апельсина, всі соки. Зараз хочеться куштувати його спокійно і помалу. І для того в мене нема потреби (і можливості) таскати себе в якісь далекі мандри, щоб наїстися вражень і пригод до наступного літа.
Природа, людяність, насолода, душевне тепло, радість присутності - щоб їх знайти серед літа, можна не їхати за тридев’ять земель. Усе це є тут, поряд. Я відкрила літо 2023 поїздкою на кілька днів у село в Одеській області. А закрила двома днями у селі Київської області. І то були по істині божественні дні.
Українське село показує мені, уже дорослій дитині міста, що у нас в країні все в порядку і за будь-яких обставин буде в порядку. Чому? Бо тут живуть стійкі та життєлюбні люди. І це відчувається і чується ще в дорозі з мегаполіса, перенасиченого новинами, поспіхом та прорахунками на майбутнє.
Маршрутка до села Дмитренки, з якої я почала цю оповідь, стала для мене ілюстрацією того, як тут швидко зміщується фокус на житейське і просте: де лавочку в центрі села нову поставили; хто коли консервацією займеться; як зараз продають тури на гору Тотоха, а вони на ній усе дитинство корови пасли і не знали, що то «пуп землі». Я все це слухаю, наповнююся музикою трохи іншого, більш приземленого (бо буквально при землі) життя і розумію, що це воно - це та тяглість, та сталість, та безперервність життєвого процесу, про що ми в місті розумно говоримо, але на практиці так мало розуміємо.
І така дивна і красива річ: у тисняві маленького автобуса, який у воєнних умовах ходить раз у день, мені робиться затишно і добре. Тут зібралися люди, що вміють жити. Вони сміються. Вони сваряться. Вони помічають і радіють простому. Вони махають рукою на клопоти і живуть далі робити своє - підв’язувати дерево, фарбувати лавочку, збирати малину чи опалі яблука. З людьми при землі дуже швидко вчишся бути тут і зараз і розкошувати цим тут і зараз. І якби зараз мене попросили написати твір на тему «Як ти провів літо», я була би, певно, небагатослівна. Не тому, що вражень катма. А тому, що кожне не потребує говоріння, а тільки відчування, проживання.. Бо ж:
Яким словом описати те, що відчуваєш, коли тобі не можна спускатися до замінованого моря, але можна годинами згори дивитися на його недоторканну красу?
Як передати той трепет, який відчуваєш, коли обережно пробираєшся крізь малинові джунглі, щоб жодна ягідка, жодна галузка не постраждала від твого кроку? Після такого досвіду ти вже не зможеш похапцем їсти малину. Ти бачила скільки зусиль треба, аби вона така гарна виросла і ти бачила людей, які її збирають. Ти знаєш, скільки там вкладено любові і праці.
Як пояснити тихе зачудування, коли польовий метелик колами обходить твоє коліно у пошуках нектару? І таки не знайшовши, перелітає на друге коліно, потім на зап’ястя, далі досліджує кожен палець, вперто сподіваючись на щось таки натрапити. Він довіряє тобі свою вразливість і нагадує про твою.
Як розказати про чоловіка з Маріуполя, який двічі допомагає тобі (ледь чи не рятує) у найнесподіваніші моменти? Про жінку з Санжійки, яка тебе заново закохує в цукерки «Ромашка»? Про господаря дому, який змінює свою недовіру на прихильність і врешті каже: "Куди зібралась, посиди ще"? Про жінку з Дмитренків, яка має раду на 1001 клопіт і радіє усьому, як дитина?
Це люди - люди, які несуть свої історії. Які за час війни і до війни багато натерпілися, втратили, пройшли через 9 (чи більше?) кіл житєвих атракціонів, але лишилися Людьми. Людьми, які люблять життя. Які насолоджуться його найдрібнішими (здавалось би) дарами. Які, врешті, роблять те життя можливим. Вирощують його при землі, на землі, біля землі.
І я виходжу з літа, знаючи, що завдяки їм стала на йоту тепліша та уважніша. Завдяки миттєвостям тихої присутності у полі, лісі, біля ставка чи хай навіть замінованого, але такого живого моря.
То, власне, як я провів літо? Я вчився дихати. Я вчився бачити. Я вчився цінувати. Я вчився вслухатися. Я вчився насолоджуватися тим, що є. Тут і зараз.
І буду далі вчитися. Бо літо триватиме. І триватиме. І триватиме.