Моє тіло — не воно
«Зачекайте хвильку, мені треба спитати в мого тіла». Жінка заплющує очі та кладе руку на серце. Через кілька секунд знову дивиться на нас: «Вона не проти».
Цей ритуал повторювався кожного разу, коли треба було прийняти якесь рішення, сказати «так» чи «ні». Він викликав у решти нас, майбутніх практиків отілеснення, легку усмішку та подив. Це ж треба: затримує увесь процес, бо їй треба порадитися зі своїм тілом! Хоча насправді те, з якою повагою та увагою ця жінка ставилася до себе, мало стати для нас усіх добрим уроком.
Цікаво: яким був би цей світ, якби кожен з нас базував свої рішення на тому, що каже тіло?
Це складно уявити, бо ми змалечку звикли ставитися до свого тіла, як до якогось знараддя, фактично неживого предмета, яке треба якось терпіти і вправляти, щоб воно було слухняне та покірне. Можливо, саме тому у нього займенник «воно». Я люблю прискіпуватися до слів, бо знаю який серйозний вплив на свідомість вони мають. Навіть найдрібніші, як ото якийсь нещасний займенник. На це можна не зважати, поки ти не почнеш підставляти варіанти і відчувати, як змінюється ставлення до свого тіла, коли йому дати інший займенник.
Це вже почало потихеньку з’являтися у прогресивних західних авторок. Традиційне it біля body вони замінюють на she. І зразу тіло набуває нової значимості, стає живим. Ну от порівняйте: «воно не проти» і «вона не проти». Є різниця?
Я пошукала значення слова “тіло” у гуглі, і от що каже Оксфорський словник:
Вікіпедія не дає більше надії:
Тіло (лат. Corpus) — фізична оболонка живої істоти, яку часто протиставляють її нематеріальним атрибутам, таким, як душа або (само-) свідомість.
Ну яке значення, таке і ставлення. Не знаю чи ті, хто писав це, замислювались над тим, що душа не має де розміститися, крім як у тілі. Що від ставлення до свого тіла залежить те, чи захоче і зможе твоя душа бути з тобою в контакті.
Ми виросли в системі, де мало хто зацікавлений, щоб душа таки мала голос. Щоб людина здобула повну свободу і стала собою. Це ж бунт, це ж революція, це ж кінець історії такою, як ми її знаємо. Як тоді виживатимуть режими? Хто буде сидіти в офісах до посиніння, виплачувати кредити, прив’язувати себе до служби, яка не приносить ніякої радості, але обіцяє пенсію? Хто буде підтримувати культуру порівняння і змагання? Хто буде служити всім тим інституціям, ієрархіям та щурячим перегонам, які досі нас визначали?
Це можуть робити тільки ті, хто не чує свого тіла. А значить не чує себе. Бо той, хто вже почув, хто вибрав себе і свої інтереси, сказавши «зачекайте хвильку, мені треба перевірити з моїм тілом», не зможе більше бути машиною.
Тілесна граматика
Дивна річ, але те, що моє тіло заслуговує не тільки уваги, а захвату і любові, мені показали на курсах данської. Діло було в Копенгагені десь зо десять років тому. На той час я була одержима тільки одною частиною свого тіла — головою. А якщо точніше — мозком. Інтелект, ефективність, продуктивність, швидкість, мультизадачність визначали мене і, за моїм геніальним планом, мали би визначити все моє життя.
Тим часом на курсах данської ми вивчали частини тіла, і нам дали домашню роботу — написати текстик із використанням нових слів. І от мій одногрупник зачитує свою домашку: «Я люблю Юлине тіло». Шок. Скандал. Капець.
Він продовжував описувати, які мої частини йому дуже подобаються. А я спопеліла від такої відвертості. Не тільки тому, що ми з ним були заледве знайомі. У мене в голові неслося на скаженій швидкості інше: яке позорище! Привселюдно обговорювали моє тіло і правити там граматику! Яка об’єктивація жінки! Безсовісний! І так далі, і так далі, і так далі.
На той момент я не здатна була оцінити той подарунок, який він мені зробив. Своїм текстом цей зухвалий і збіса мудрий чоловік запросив мене глянути на себе всю, а не тільки на мій мозок. Глянути і відчути захват, що у мене є тіло. І проникнутись до його частин тією симпатією, на яку наважився мій одногрупник. Зрештою, я не вміла сама собі такі тексти писати. А те, що ти сама собі не можеш дати, як зможеш прийняти від іншого?
Я ставилась до свого тіла, як до машини дуже тривалий час і зібрала плоди цієї байдужості, а часом і жорстокості, сповна. У якийсь момент моє тіло взагалі відмовилося робити все, що я роками змушувала його. Треба було створити ситуацію, щоб вибити мені землю з-під ніг, забрати всі зовнішні опори — кар’єру, людей, досягнення, участь у щурячих перегонах, щоб я нарешті глянула на своє тіло по-іншому. Та що там глянула! Відчувала кожну секунду. Бо воно вило від болю і не лишало мені шансу відволіктися чи зробити вигляд, що це просто машина, «матеріальний атрибут», як пише шановна вікіпедія.
Отоді з’ясувалося, що моє тіло — це щось набагато серйозніше і тонше, ніж я собі думала. У тій ситуації мій інтелект, мій мозок, на які я все життя покладалася, не змогли впоратися і попросту здалися. А тіло продовжувало місяцями за мене боротися і відстоювати моє право бути. І тоді до мене нарешті дійшло, що це не «воно». Це вона — це сила, яка, може, і має фізичну оболонку та якийсь набір функцій, але в собі таїть секрети, які мені потрібно ще ціле життя розгадувати. Не зі злістю розгадувати, а з трепетом і радістю відкриття самої себе.
Ти не машина! Ти живе. Ти жива. Ясна річ, що від одного усвідомлення до щоденної практики далека дорога. Але її можна почати у будь-який момент.
Де тут Діснейленд
Тіло заслуговує (а часом вимагає, як у моєму випадку) на інше ставлення — як до коханого, рідного, як до дитини своєї, а не як до ґаджета. Зрештою, до ґаджетів ми часто ставимося краще. Принаймні перевіряємо їх частіше, ніж власні тіла.
Скільки разів пересічна людина торкається екрана свого смартфона? За різними глобальними дослідженнями ця цифра варіюється від 60 до 160 разів. Це багато уваги. Це дуже багато уваги.
Що було би, якби ми стільки разів торкалися свого тіла, перевіряли відчуття-сповіщення там?
Могло би виявитися, що тіло дуже зголодніло за нами. Що воно вже дуже давно чекає люблячого дотику та включення у його процеси, його відчуття та потреби.
Якщо я спитаю що ви любите у своєму смартфоні, то відповісти буде легко. О, там мільйон причин. Це ж суцільний Діснейленд! А що ви любите у своєму тілі? Від чого ви в захваті? Тут ми заходимо на небезпечну територію. Набагато легше говорити про те, що НЕ любимо, що потребує більше годин у тренажерці, жорсткішої дієти чи якихось більш радикальних методів покращення вже сьогодні.
Ймовірно, одна з найглибше захоронених причин для такого ставлення — це нездатність бути зі своїм тілом і слухати його. І дякувати йому за весь той фантастичний спектр можливостей, які воно (він/вона) нам дає. На них легко не зважати, поки їх не втрачаєш. Та чи треба втратити, щоб почати цінувати? Це теж занадто радикальний метод.
Ми дивимось на тіло немовляти, як на диво. А на своє — як на якусь буденність, якщо не тягар. Коли з нас вивітрилось диво? Чи ми просто перестали його бачити? До речі, диво — це теж воно. Але скажіть це слово вголос. «Диво». Там є трепет, радість, очікування неймовірного. Від цього очі загораються. А тепер спробуйте сказати «тіло». Там є те саме. Бо тіло — це диво. І ніколи не переставало і не перестане ним бути.