Гербарій вересня

Три поезії, які я написала спеціально до картин. Усі різні, але перетікають одна в одну осіннім теплом і запрошенням до глибшого занурення в себе

Sep 21, 2023

Писати поезію до картини - дуже медитативне та інтуїтивне заняття. Бо ж ти довго розглядаєш картину, входиш у неї увагою, а потім, добряче проникнувшись її духом, сплітаєш докупи слова. Так я своїми рядками реагую на поезію візуальну. Може, доповнюю її. Може, розширюю задум художника.

Як читати такі вірші? Я запрошую вас спершу уважно роздивитися картину, зауважити що хапає вашу увагу. Про що ця робота для вас? М’яко і повільно дозволити собі помандрувати полотном, подихати з ним. А потім вже перейти до слів і подивитися чи в чомусь ми зійшлися. І навіть якщо ні, у будь-якому разі я бажаю вам насолоди від цього вересневого гербарію.

Це окей – дивитися вдаль

І не бачити нічого, крім світла

Це окей – роздягатися

Знімати хіджаби

Обладунки

Броніки

Й каблучки, подаровані кимось із минулого життя

Це окей – стояти у піні днів гола

Вразлива

Ранима

Несвідома своєї сили

Ховати у схрещених на грудях руках

Нитки, якими в’яжеш цей світ

Вдавати, що це не твоя робота

Ти не маєш до того ніякого дару

Ні, ні, це не ти

Це не твоя відповідальність

Куди тобі – ти ж просто заручниця обставин

Це так окей – втомитися від себе і здатися

Тим, хто швидко наверне на шлях істинний

Вкаже тобі твоє місце

Видасть бейджик і список того, на що ти здатна

Переконає, що чутливість твоя – то страшна вада

А тому її треба ховати

Це окей – слухати їх

Вірити їм

Зрадити себе і свої дари

Віддати їх у камеру схову

От тільки ті нитки про себе нагадають

Скільки не забувай, не відрікайся

А вони про себе нагадають

І десь на зап’ясті проступатимуть

І ти відчуватимеш:

Це не окей

Бути не собою

Бути зробленою із дроту і бетону

Зарученою із бейджиком і телефоном

І ти прокинешся якогось ранку

І будеш довго роздивлятися свої зап’ястя

Вслухатися у ритм живого в собі

Та раптом усвідомиш, що наручників немає

Тебе нічого не тримає

Ти не заручниця обставин

А тому можна зняти з себе все

І підставити серце сонцю

І серед піни днів нарешті розпустити свої нитки

І не побачити нічого, крім світла

Сяяння вмикається на раз, два, три

А, може, ще раніше

Може, на раз

Може, воно й не потребує лічби

Те, що людина не бачить сонця

Не означає, що його немає

Те, що захмарено, затуманено

Замислено, закурено люльками миру і брехні

Не означає, що не розвіється

Що не стане ясно

Натяки на світло

Вони повсюди

Ти вибираєш їх не бачити

Щоб підтримувати у собі

Ту саму температуру

Той самий градус

Ту саму оболонку

Бо що стає із льодом під сонцем?

Він тане

І ти маєш страх розтанути

Довіритися тому, що зробить з тобою світло

Серце тому відкрити

І розчинитися

І загубитися

Світу ж бо потрібні тверді, міцні

«Жорсткі», – підказує стара пластинка

Так, але то шепіт із антресолів пам’яті,

Де завалялось всяке барахло

Світу потрібні м’які

Текучі, чисті і легкі

Тому, якщо таки довіриш себе сонцю

Знай, що твоє розтавання –

Це з минулим розставання

Прощання зі страхом бути

Просто бути

Чистим сяянням